“Простір міста має сприяти діалогу між мешканцями міста”. Вулична художниця Маша Вишедська розповідає про те, як мурали змінюють місто та його мешканців

Вона мала би бути лікаркою, а стала вуличною художницею. На рахунку Маші Вишедської з Бахмута понад 10 вуличних робіт у різних містах України і закордоном. Її стиль легко впізнати, адже це – як велетенські розмальовки – дівчина малює чорним маркером по стінах. Малює те, що хоче бачити там, де зараз – сіра стіна. І перетворює простір міста на діалог між мешканцями.

Про те, чому у Бахмуті немає муралів, на скільки метрів вистачає маркера та чому лише чорним розповіла вулична худониця Маша Вишедська та її чоловік, митець Ростислав Соснов

Slider image

“Коли зупинку, яку ми розмалювали, не спаплюжили, ми зрозуміли, що не такі вже ми й погані містяни”

Вона мала би бути лікаркою. Навчалася у Луганську медінституті, але 2014 – усе змінив. Учитися уже не було де, а от бажання малювати, яке було з дитинства – переросло у професію.

Усе почалося з маленьких блокнотиків у яких Маша малювала маркером. Тоді це було для душі, вона навіть не уявляла як її малюсінькі малюночки на А5 можуть перенестися на великий простір.

Slider image

Перша серйозна робота Маші була у молодіжному центрі Фрідом Хаб – там вона розмалювала цілу кімнату. Тоді ж зрозуміла, що саме цим їй хочеться займатися

“Коли я потрапила на Літсереду” у творчому просторі “Майстерня”, – розповідає Маша, – я була здивована, що мої малюнки комусь цікаві”. Якраз там обговорювали те, як би розписати зупинку тролейбуса біля дитячої лікарні. Так малюнки з блокнотика Маші перенеслися на великий формат.

 “До речі, – продовжує художниця, – коли ми створювали зупинку, проходили люди повз, дивилися і казали, що їм усе подобається, але тут живуть такі неблагополучні мешканці, що все зіпсують. Пройшло 4 роки і зупинка залишилася. На ній періодично клеїли оголошення, але потім їх акуратно здирали, щоб малюнки залишалися.”

Slider image

“Таким чином ми зрозуміли, що не такі вже ми й погані містяни, – наголошує Слава. – І це було початком нашого діалогу з містом. Це було право на хорошу думку про сусіда, що він не такий уже й поганий. А далі те, що ми робимо – це право на місто, на дискусію. Найбільша цінність таких об’єктів, це те, що люди починають думати: ага, ці хлопці та дівчата щось роблять. Якщо їм це подобається – ок, якщо ні, то, можливо, інші зроблять щось краще”.

“Я вирішила намалювати красиву вулицю з кафешкам, магазинчикам, квітами, по якій би я сама хотіла прогулятися”

Після цього у неї з’явилися професійні маркери – такі, у яких замінюються усі частини. Із дуже стійкими чорнилами на бітумній основі, які не можна стерти. Єдине, де маркер не довговічний –  на металевих поверхнях, там фарба вигорає. Усі інші поверхні тримають малюнок дуже довго. До того ж, собівартість такого стріт-арту теж не велика. До 100 гривень обійдеться бюджет на стіну у 5 квадратів. Коли пара отримує великий проект – закуповує усю фарбу, яка є у магазині, адже її важко замовити.

Slider image

Фінансування шукають з різних джерел: співпрацюють з громадськими організація, приватним бізнесом, або, коли залишається щось з попередніх проектів, просто йдуть щось малювати. Так, наприклад, нещодавно художниця закінчила розмальовувати стіни міської дитячої лікарні та  дитячого відділення в поліклінці в проєкті ГО “Бахмутська Фортеця”, який фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.

Slider image

“Загалом у Бахмуті немає муралів, – розповідає художниці. – Є під’їзд, який розмалював художник, і ще декілька написів на парканах. І у цій сірості ти не відчував себе повноцінним мешканцем міста, а хотілося б бути його частиною”.

Так з’явилася найбільша робота Маші – цоколь будинку у Бахмуті на Горбатова 30. “Я повз цей будинок ходив на роботу, – говорить Слава. – Дорога займала хвилин 40. Щойно підходжу до нього, як ця сірість починала мене пригнічувати. А взимку там було ще слизько. Я прямо фізично пам’ятаю, наскільки мене це пригнічувало”. Митці думали, як можуть змінити це.

Slider image

“Тоді на цоколі я хотіла спочатку намалювати те, що відбувалося б там у підвалі, – ділиться Маша. – Але зрозуміла, що у місті не вистачає гарних вітрин і будинків. Я вирішила намалювати красиву вулицю з кафешкам, магазинчикам, квітами, по якій би я сама хотіла прогулятися”. До речі, біля нього і досі фотографуються містяни, а поруч – кладуть нову плитку, яка була лише на малюнку художниці.

“Я орієнтуюсь на себе, як на місцеву і роблю те, що мені подобається. Адже це моє місто і я теж маю на нього право”

“Спочатку люди хочуть бачити намальованим те, що всім відоме і зрозуміле, – продовжує Ростислав, чоловік Маші. – А потім – те, що ідентифікує це місце. І завдання художника зробити так, щоб потім всім було добре. Той же “Ну, постривай”, намальований на стіні, не значить нічого, а от якась оригінальна річ – це те, що буде вирізняти це місце завжди”.

“Я орієнтуюсь на себе, як на місцеву і роблю те, що мені подобається. Адже це моє місто і я теж маю на нього право. І якщо люди одразу цього не розуміють, то зрозуміють пізніше,” – впевнена художниця.

Slider image

Митці погоджуються, що розмалювати місто, зробити його красивим – це дуже  суб’єктивно. Для когось красиво – це просто намалювати веселку, а іншим – створити оригінальний малюнок. І тут немає правих та неправих. Це – діалог з містом та його мешканцями.

Коли Маша Вишедська створює малюнок, у неї є план і вона його дотримується. Раніше малювала ескізи, а зараз – у неї є папка, у якій знаходиться усе те, що вона створює. А коли вже приходить на місце роботи, відкриває цю папку і розуміє: що саме буде малювати.

На запитання:  чому ж усе чорно-біле, Маша пояснює, що це суто технічні моменти, адже кольорові маркери не передають так колір, до того ж у її малюнках багато деталей та штриховки і колір може виглядати наляписто. 10-15 квадратних метрів (це звичайна стіна) Маша може розмалювати за день.

Сквер згорів до того місця, де був намальований басейн з водою

Утім, попри  бажання змінювати місто і пошук нових партнерів, митці зізнаються, що інвестувати в художників, які б змінювали місто – це розкіш для небідного суспільства. “У нас люди виживають, – пояснює Слава. – Вони замкнуті у своїх переживаннях і тому якісь незвичні речі та ще й на вулиці, їх дуже чіпляють і вони переживають”.

До того ж стріт-арт, це мистецтво, яке може бути знищене, помальоване вандалами чи, наприклад, спалене. Як було із малюнками Марії для скверу у Добропіллі (Донеччина). Там вона намалювала декілька робіт, їх змонтували на сквер, а через місяць цей сквер згорів. І не кажіть, що це не містика, адже згорів він якраз до того місця, де художниця намалювала басейн з водою. Хоча одна робота усе-таки залишалися.

Slider image

“Це картина Рай. Там Рай у вигляді будинку культури на горі, дерева і люди голі, але зацензуровані, одягнуті у кущі. І багато дітей малювали цю роботу – малювали траву, вигадували імена людям, отримували задоволення від процесу. Ми цю картину повісили у сквері, але ввечері її прийшли і зняли, оскільки сказали, що це не можна показувати дітям. І завдяки цьому ця робота уціліла від вогню”.

Slider image

Митці із Бахмута впевнені, що розвивати стріт-арт потрібно, особливо у таких невеликих містечках. Це те, що змінює свідомість і сприйняття не лише міста, а й себе. “Мурали змінюють місто. Люди проходять і кажуть: “Не розумію цього малювання на стінах, але йду повз і настрій піднімається”. Значить щось ми вже змінили!”.

Приєднуйтеся до нашого телеграм-каналу, щоб бути в курсі всіх актуальних новин з урбаністики: bit.ly/2D7Sel3